Перша вчителька

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Управління освіти Чернігівської обласної державної адміністрації

Відділ освіти Варвинської районної державної адміністрації

Варвинська районна гімназія

Всеукраїнський конкурс

на кращий літературний твір

про першого вчителя

«Слово про мого першого вчителя»

Варва - 2012

Перший раз у перший клас

Непомітно пролітають роки… Одна пора року змінює іншу… З нетерпінням чекаю останнього дзвоника і з трепетним хвилюванням поспішаю на Свято знань… І так дев‘ять років поспіль…  Пригадую той день, було це ніби вчора, коли вперше поспішала до першого класу.

Ранок… Сонячно й тепло. У повітрі ще пахне літом, хоча календар на стіні свідчить про інше. Мама тихенько підійшла до мого ліжечка і сказала: «Просипайся, сонечко, час збиратися до школи». Я тільки цього й чекала. Швиденько піднялася, бо вже тоді розуміла, що це дуже важливий день у моєму житті, одягла біленьку кофтинку і синій сарафан, а потім почала вибирати банти. Мій погляд зупинився на найпишніших, тих, що були прикрашені маленькими трояндочками. Взяла букет осінніх айстр і зробила крок у Країну Знань.

Тато з мамою привели мене до школи. Мені дуже хотілося тримати за руку їх обох, але заважав букет.

 Школа була схожа на міцну фортецю, яку я не один раз бачила в мультиках. Величезна споруда з десятками вікон чомусь лякала мене. А люди! Їх було так багато й кожен кудись поспішав. Невпевненим кроком я протиснулась до коридору. І знову нічого не побачила цікавого… Страх охопив мене… «Настуню, зверни увагу, тут навчаються твої друзі», - сказала мама. Піднімаю голову - всі стіни розмальовані героями казок. Тут були Попелюшка, Червона Шапочка, Вовчик, Лисичка, Котигорошко - всі вони посміхалися мені й показували шлях до класу. Дуже боялася запізнитися, а тому, задравши голову і розглядаючи улюблені малюнки, я тягла за собою маму. Не помітила, як переступила поріг і знову зупинилася…

Залитий сонцем, сяяв клас… У сонячному промінні  стояла вчителька і приємно посміхалася мені. Вона була в окулярах, а тому здавалася мені трішки сердитою… Я не зважала ні на що… Це була мить, щаслива зустріч із моєю першою вчителькою, Надією Володимирівною Пух.  Зробила крок до неї та відчула: вона мені подобається, поряд з нею зовсім нестрашно. Матуся відпустила мою руку, я свою маленьку долоньку простягнула до вчительки, вона її не відпускала всі чотири роки…

Вчителько перша моя

Надія Володимирівна – добра і справедлива, вимоглива і строга, відповідальна… Так, це про неї, про мою першу вчительку. Тоді, у другому класі, я не могла проаналізувати ні її професійні здібності, ні те, що вона душу й серце віддавала нам, малюкам. Звертала увагу, як і всі дівчатка класу,  на її щиру та ніжну посмішку, на одяг, зачіску. Вона завжди виглядала елегантно, незважаючи на те, що носила  діловий одяг. Струнка, середнього зросту, гордо йшла коридором, ми ж, малюки,  поспішали за нею, боялися загубитись, але помічали, що дівчатка старших класів із якоюсь заздрістю поглядали в нашу сторону. Та вони дивилися не на нас, а на вчительку. Чи їх приваблювала  тендітна фігура вчительки, чи вишуканий одяг, чи запах парфумів, який ще довго було чути в коридорах. Надія Володимирівна володіла надзвичайним талантом спілкуватися з дітьми: ніколи не кричала, але її завжди слухали. Коли вона заходила до класу, ми принишкло стояли біля парт, боялися поворухнутися, з першої хвилини були налаштовані на роботу. Тихий спокійний голос заворожував. Вона розповідала про дивні невідомі країни, величних принців та принцес, пояснювала завдання з математики, незрозумілі правила з рідної мови, змушувала грамотно висловлювати думку. Все це було цікаво й невимушено. У той час мені здавалося, що Надія Володимирівна розповідає лише для мене, звертає увагу лише на мої відповіді, бачить і хвалить лише мене. Я хвилювалася й боялася в чомусь розчарувати свою другу маму. Мене хвилював сум у її карих очах, я розділяла її радощі й негаразди, вона ж завжди мене розуміла й підтримувала. Бували хвилини, коли я, маленька, розгублена, дивилася на неї, чекала допомоги, а вона без слів розуміла мене. У такі лічені хвилини був зв‘язок: я і вона – моя Вчителька. Ми вірили в наші сили, ми розділяли радощі перемог чи поразок.

Третя сходинка в житті

Дзвінок задзвенів урочисто

І діти до класу зайшли

Назустріч їм жінка в намисті

Котрій вони квіти несли.

«Яка вона ставна, висока»,-

На вухо Сашко шепотів.

А сукня, як тюль, довжелезна

Та чом це вона без бантів?

А вчителька просто стояла

З букетами лілій в руках

І мабуть, усі розгадала

Питання в дитячих очах.

Ось так і минули три роки,

Багато навчили Ви нас:

Як  правильно вчити уроки

І жити без кривд і образ.

Ви нам показали дорогу

У дивний незвіданий світ.

Тож Бог Вам у вічну підмогу

І многая, многая літ.

Незабутній четвертий клас

 Як швидко пролетіли роки в початковій школі… Усі дитячі хвилювання, радощі, мрії залишилися поряд з першим вчителем. Що ж чекає нас у п‘ятому класі? Та про це думати не хочу. Ще й зараз згадую як вперше зайшла до класу й побачила щиру посмішку Надії Володимирівни. Впевнено вона повела нас  у незвідані світи, сповнені нових вражень і сподівань. Я не знала, чого чекати: дрібна малеча, яка ледве навчилася розпізнавати літери абетки, з надією кліпала великими очима й намагалася відтворити все те, чого нас вчили. Пригадую перші хвилини нашого знайомства: моя маленька долонька сховалася у надійній руці вчителя. Усі ці чотири роки вона ні на мить не відпускала мене. А що буде далі? На мою думку, минуле залишиться минулим, а майбутнє – це загадкова далечінь, яку ми повинні пізнати.

Двері до п’ятого класу вже відчинені, але Ви  чомусь не хочете нас відпускати. Тепер незрозумілий страх я бачу у Ваших таких рідних очах. Як завжди,  хочу сказати, що не потрібно турбуватися, ми не підведемо, збережемо те зерно, яке посіяли Ви в наших серцях,  дамо прорости хорошими сходами.

Але чому ж на душі так тяжко? Чому сумно? Напевно, тому, що першу вчительку потрібно залишити в її світлому класі, тому, що до неї уже горнуться інші першокласники.

Та я впевнена, що Ви постійно будете спостерігати за нами, давати мудрі поради, радіти нашим злетам і новим досягненням. Ще не один раз Ваш погляд буде проводити нас, п‘ятикласників, до іншого класу. А рука завмиратиме біля дверної ручки, щоб зайти і запитати: «Діти, чи все у вас гаразд?»

 

Лист до першої вчительки

Шановна  Надіє Володимирівно!

Так, до Вас звертаюсь я, Анастасія Левадна. Сьогодні  закінчую дев‘ятий клас, випускниця, відмінниця. Все це завдячуючи Вам, дорога вчителько.

Лише зараз я можу оцінити все те, що Ви для мене зробили. Велике спасибі за безмежну ласку й доброту, за розуміння й корисні поради, за знання, які дали. Пригадую, як іноді були незадоволені нашими вчинками. Навіть сварили. За це також спасибі, адже Ви хотіли бачити нас вихованими, розумними, людяними, успішними. Навчали не зупинятися на досягнутому. Лише сьогодні щиро дякую за двійки і трійки, які Ви хоч і рідко, але ставили в моєму щоденнику. Саме такі бали стимулювали мене до вдосконалення, я намагалася бути кращою, хоча в ту хвилину дуже сердилася на Вас.

Дорога моя вчителько, Надіє Володимирівно! Ви моя перша шкільна матуся. Лише рідна мама й Ви називала мене «сонечком».  І я дійсно намагаюся нести людям тепло та радість. Згадую Вас лише з приємністю; серед учителів старших класів намагаюся знайти вчителя подібного до Вас, вимогливого й турботливого, справедливого й щирого, доброго й людяного, щоб любив нас так, як уміли це робити Ви. Тоді я цього не помічала, сьогодні я це відчуваю.

Розумію, що слова «дякую» мало, але я кажу це щиро. Дякую Вам за все.

                                                                        Анастасія