Народна драма. Весілля

Іду на урок

   Г. М. Шокодько

Народна драма.

Весілля

(на допомогу вчителеві української літератури)

.

Г.М.Шокодько

Народна драма.

Весілля

(на допомогу вчителеві української літератури)

Варва – 2009

         Рецензенти:

Н.І. Савченко – методист відділу освіти

В.Д. Бойко – голова районного методичного об’єднання   

                      вчителів української мови та літератури

Г.М. Шокодько – вчитель української мови і літератури                

                              Варвинської районної гімназії

Народна драма. Весілля. Методичний посібник для вчителів української мови та літератури. – Варва, 2009. – 35с.

Здавна повелося на Україні: весілля – то радість не однієї родини. Свято любові, народження нової сім’ї – громадська подія, яку відзначають усім миром. Пропонований посібник допоможе вчителям української мови і літератури при підготовці та проведенні уроків у 9 класі під час вивчення теми «Народна драма. Весілля».

      Схвалено радою методичного кабінету від 24  вересня 2009 року. Протокол № 1

ВСТУП

Народний театр виник ще в первісному суспільстві на ґрунті різних звичаїв та обрядів господарського й родинно-побутового характеру. Цим обрядам надавалося магічного значення: виконуючи їх, наші далекі предки мали на меті вплинути на успішне зростання злаків, добрий приплід худоби. На світанку культури людства мистецтво мало синкретичний характер, тобто сполучало в собі дійство (танці, міміку, імітацію трудових рухів тощо), музику, словесний текст і виконання його співом або речитативом.

У синкретичному мистецтві словесний текст посідав незначне місце. Але розвиваючись, збагачуючись, він дедалі більше підпорядковував собі інші елементи синкретичного мистецтва – дійства й музику. Так виникли народні драматичні твори, різні їх жанри.

Даний посібник допоможе вчителеві української літератури під час вивчення теми «Народна драма. Весілля» (9 клас).

Матеріали зібрані на Чернігівщині та Полтавщині. Записані з вуст жителів Бойко Ганни Миколаївни (Варва Чернігівська область),  Митропан Любові Олексіївни  та Шокодько Надії Іванівни

 (с. Білоцерківці Полтавська область Пирятинський район).

Народна драма – твір, в якому сюжет розгортається через сполучення мовних, музичних і сценічних засобів.

Великою формою народної драми вважається  весіл­ля.

Про традиційне українське весілля є чимало як наукових, так і популярних публікацій. І це зрозуміло: серед обрядових звичаїв у житті шлюбна церемонія є найбільш досконалою.

У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією, що знаменує утворення сім’ї. Чимало його  компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму глибоко гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавалися з покоління в покоління як безцінний скарб народної культури.

Відповідно до цього формувалася й весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалася іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята.

Весілля є величним дійством, обрядам якого надава­лося такого ж значення, як і вінчанню у церкві. Воно є не тільки поворотним етапом у житті молодих, а має і велике громадське значення, як один із заходів про­довження життя нації, зростання її могутності, утверд­ження серед інших народів. Весілля є важ­ливим складником національної культури. У ньому відтворилися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності, багатство фантазії народу.

Справляли весілля найчастіше восени, по закінченні польових робіт, коли в селянській хаті були найбільші достатки, бо це родинне свято вимагало великих витрат.

У різних регіонах України в сюжеті весілля є багато спільних моментів, але наявні й великі відмінності, ва­ріантність.

Як і кожний драматичний твір, весілля мало постій­ний склад дійових осіб: молодий і молода, їхні батьки та челядь (учасники й гості). Кожний учасник (дійова особа) повинен був добре знати свою роль: що й коли робити, казати, співати. При цьому усталені словесні стереотипи та драматичні дійства постійно сполучаються з імпровізацією. У селах завжди знаходилися знавці весільного ритуалу, виконавці певних ролей - без них не могли відбуватися жодні весільні урочистості.

Батьки шлюбної пари виявляли повагу й пошану до учасників весілля та гостей, любов і піклування до мо­лодих; промовляли утверджені звичаєм висловлювання; мати молодої на весіллі мала бути смутна (щоб не по­думали, ніби вона рада «випхнути» дочку заміж), ту­жити при виконанні деяких узаконених звичаєм обрядів.  Молода, поки була дома, сумувала й плакала, чим ви­являла любов і повагу до своїх батьків, вдячність їм за те, що виростили і навчили всього доброго. У хаті мо­лодого, навпаки, вона повинна виказувати радість, за­доволення, щоб не розгнівати свекра та свекруху. Мо­лодий також мав виявляти повагу до батьків, покірність і вдячність їм, привітність до гостей, приязнь до учас­ників. Бояри (дружби) завжди й в усьому підтримували його, «викупляли» йому наречену; старший боярин разом із сватами (від молодої та молодого) розпоряджався на весіллі. Боярами були нежонаті хлопці, а сватами — статечні й поважні літні чоловіки, котрі вміли всьому дати лад, розсмішити присутніх дотепним словом, весе­лою вигадкою чи витівкою. Свахи (свашки) від обох родів — заміжні жінки — брали участь у плетінні він­ків, наряджанні гільця, бганні короваю. Старша сві­тилка (з боку молодого) запалювала свічку, обвиту па­хучим зіллям, вставляла її в хліб на столі або тримала в руці під час застілля, аж поки старший боярин (дружба) гасив вогник. Дружки вбирали молоду до вінця, хо­дили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з неї вінок і стрічки під час обряду покриття. Усі учасники зі сторони молодого, які допомагали виряджати молоду в нову сім'ю, називалися приданками.

Весільних «чинів» було по кілька осіб; старші з них — найближчі родичі шлюбної пари.

Весілля — велична народна опера: у ньому завжди було три жіночі хори (дружок, світилок, свах), в деяких місцевостях — один парубоцький. Хорові пісні поясню­вали зміст і значення кожного обряду, величали молодят, їхніх батьків та челядників. Часом між хорами спала­хували словесні поєдинки жартівливого характеру. Між обрядами хори співали пісні різних жанрів — застольні, козацькі, танцювальні, інтимні, жартівливі та інші, не зв'язані безпосередньо з весіллям. Чоловіки виголошу­вали, як правило, розмовні монологи та діалоги.

Мова пісень і розмовних партій багата на символіку, паралелізми, яскраві епітети й порівняння, пестливі сло­ва, персоніфіковані образи предметів природи й побуту, тваринного та рослинного світу. Так, молодого величали князем, царенком, королевичем, паном, соколом, ясним місяцем. Молода порівнювалася із зіркою, квіткою, ягід­кою, ластівкою, сонечком; називали її княгинею, царів­ною, королівною, панночкою. У звернених до неї піснях звучала і радість з приводу поєднання її долі з коханою людиною, і жаль за привільним дівоцтвом, пророкува­лося нелегке життя в чужій сім'ї.

Обов'язковими учасниками весілля були також музи­ки. Вони складали невеличкі оркестри найчастіше з двох інструментів (скрипка, бубон) чи з трьох (скрипка, бубон, кларнет або цимбали). Музики акомпанували хорам, гра­ли до танців, супроводжували весільний поїзд.

Весільне дійство ділилося на акти, кількість яких була неоднакова в різних регіонах України. Коротко розглянемо основні.

Заручини відбувалися задовго до сватання — звичайно місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господар­ських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це батьків і, в разі їхньої згоди, ішов з рідним дядьком у її сім‘ю. Коли батьки дівчини згоджувалися, то домовлялися про день сватання.

Сватання. Пізно ввечері, щоб менше лихих очей бачило, йшов парубок  до  дому своєї нареченої із старостами. Це поважні в селі люди (один з них мав бути родичем парубка), і вигляд у них урочистий:  смушеві шапки,  посохи в руках, під пахвою в хустці хлібина, сіль та пляшка горілки.

Дівчину на цей час мати висилала з дому. Поверталась вона, приведена парубком, ставала до печі, вдаючи, що порається там або просто колупає її, щоб заручитися підтримкою домашніх божеств.

Коли свати про все домовлялися, на знак своєї згоди дівчина перев‘язувала старостів рушниками, а молодого - хусткою. Батьки благословляли наречених хлібом-сіллю, садовили на кожух на покуті й разом зі сватами пили могорич, обов‘язково покраявши хліб, що ті принесли. Натомість давали свою паляницю,  домовлялися про день весілля. У ряді місцевостей заручини відбувалися після сватання.

Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, які є необов'язковим, але окремим актом весілля. Після знайомства з усіма членами родини зарученого й огляду їхнього господарства відбувалося частування, що закінчувалося домовленістю про день сватання та про деякі інші справи, пов’язані з весіллям.

Сватання досить докладно описане в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», тому пропоную вам про­читати цей твір тепер.

Увесь складний обряд сватання дуже стисло описав Т.Г.Шевченко: «Покохавшись літо чи два … парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добро мовних і на таку річ дотепних, коли батько й мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці  або крамну, або самодільну хустку». Не менш колоритно обряд сватання описано в поемі «Наймичка»:

… Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люди з рушниками,

З святим хлібом обміненим,

Панну у жупані,

Таку кралю висватали…

 Слід мати на увазі одну деталь: якщо свати приходили без попередньої домовле­ності між молодятами й одержували відмову, їм підно­сили чарку, а молодому — печений (або й сирий) гарбуз. У такому випадку про хлопця говорили, що він «вхопив гарбуза» або «облизав макогін». Це вважалося великою ганьбою і для сватів, і для па­рубка.

Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді — більше). У цей час в сім'ї зарученої завершували готування віна, тобто приданого (готувати його, як, правило, починали ще в підлітковому віці дочки). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або свиню, випікали багато хліба, варили й сма­жили різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджували садибу.

Молода (убрана як до вінця) з дружками, молодий з боярами ходили по селу й, співаючи пісень відповідного змісту, запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена (або заручений) кланялася господарям, цілувала їх у руку й говорила: «Просили батько, просили мати і я прошу на моє весілля». Ті цілували її (чи його) в голову, бажали щастя й добра, обіцяли прибути. Усіх учасників і гостей бувало 50—60 осіб.

Коровай символізував здоров'я, достаток, які в такій формі зичили майбутній сім'ї. Для випікання його запрошувалися від трьох до семи шанованих у селі мо­лодих жінок, які жили зі своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не кликали) — це був також елемент магічного дійства. Короваї пекли в хаті й молодої, і молодого. Коровайниці приносили з дому борошно, яйця, горілку, масло. Роботою їх керував стар­ший сват: благословляв замішувати тісто, влити в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору..

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали вироби з тіста — шишки, фігури птахів і тварин, сонце, місяць тощо (на багате життя молодих). Посередині вкладали найбільшу шишку, в яку втикали дві або три стулені нижніми кінцями свічки (щоб життя було світле й радісне). Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч, з якої вже вигорнуто жар і, знявши свічки, посадити коровай дерев'яною лопатою (дерево — символ довговічності й здоров'я). Разом з короваєм випікали також різні вироби із здобного тіста. Всі етапи виготовлення короваю супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно «з семи хат», вода «з семи криниць», «сім курок», що знесли яйця, піч (її «золоті плечі»). Число «сім» вважається щасливим.

Перед тим, як посадити коровай у піч, співали:

Піч наша регоче

Короваю хоче,

А челюстя сподіваються

Короваю дожидаються.

Посадивши коровай у піч, молодиці виходили на вулицю, ішли під родюче дерево, там співали:

Ой стояла сосонка 20 літ

Та й зрубали сосонку на загніт.

Годі тобі, сосонко, стояти,

Годі тобі, Марієчко, гуляти.

 Коли випечений коровай був уже в коморі, жінки частувалися і розходилися.

Другого дня в молодої (молодого) збиралися дружки (світилки, свашки) і вбирали коровай:

Благослови, Боже,

Причастий Госпоже,

Цей коровай украсити

Цей дім звеселити.

Гільце символізувало створення нової сім'ї. У суботу молода із старшою дружкою скликали подруг та свах вити гільце. Усі сідали за стіл і, бажаючи вірної любові молодому подружжю, оспівували в пісні «зіллячка» весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих побажань:

Ми гілечка вили,

Три зіллячка клали:

І руту, і м’яту,

Хрещатий барвінок,

Пахучі васильки,

Калинові віткм,

Щоб любилися дітки

 Співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали гільце (зрізану гілку плодового чи хвойного дерева) заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами. На вершечок при­в'язували букетик з колосків або гроно ягід калини. Готове гільце втикали в свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали і в хаті молодого бояри (його потім приносили до молодої, ставили поряд з її гільцем). Дівчата сплітали також віночки чи букетики квітів, які під час весілля при­шивали до шапок молодого та бояр або до їхнього одягу, на груди. Церемонія виття гільця відзначалася особливою ліричністю, була дуже урочистою.

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою.

Дівич-вечір — прощання нареченої з дівоцтвом (на дівич-вечорі проходило прикрашання гільця). Увече­рі в суботу всі подруги сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісні, в яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль із приво­ду розставання з батьками, а також побоювання, чи щас­ливим буде життя нареченої в новій сім'ї. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися її померлі батьки прибути до неї. На весіллі у сиріт були «посажені» («названі») батьки — найближчі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев'язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий одягав на весілля. У деяких місцевостях на ді­вич-вечір приходив і молодий (сам чи з дружбою), брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі або прикрас.

Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

Пісні, які виконувалися на дівич - вечорі:

Що в нас на селі нова новина:

Зацвіла в лузі калина.

Не так у лузі, як на селі,

Що в нашої Марієчки на столі.

Ой як тобі, Марієчко, іздається,

Що вже твоє дівування минається.

Як піду я в понеділок та й до скрині,

Лежить моє дівування у хустині.

Розгорну я ту хустину, подивлюся,

Дрібненькими слізоньками умиюся.

Ой казала Марієчка: «Заміж не піду»,-

Насіяла василечків в своєму саду,

Де не взявся Василечко з косою,

Викосив василечки з росою.

Ой зацвіли фіалочки

Синьо на горі

Та всю гору кам‘яную

Та й укрили.

Та всю гору кам‘яную

Та й укрили.

Тільки одну доріженьку

Пропустили.

Туди ішла Марієчка

З подружками

Та й нарвала фіалочок

На віночок.

Жалько, жалько, доню,

Аж серденько в‘яне.

Ой хто ж мене, доню,

До смерти догляне.

Кидаю вам, мамо,

Молодшого брата,

Буде у вас, мамо,

Невесела хата.

Буде у вас, мамо.

Невесела хата.

Не будуть ходити

Хлопці та дівчата.

Не будуть ходити,

Хлопці та дівчата.

Не буде в вас, мамо,

Музика більш грати.

Музика все грає

Ще й міднії труби.

Прощавайте, мамо,

Ще й вірні подруги.

Весілля. У неділю вранці молоду готували до шлюбу: брат розплітав і мастив медом косу (щоб голова не боліла й життя було солодке); дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (оберігає від напасті), одягали вінок, вбирали в найкращий одяг. При цьому співали про те, що їхня княгиня дуже гарна, а ще буде й щаслива, славили нареченого.

В цей час у молодого також збирався поїзд (свахи, світилки, бояри). Вони співали:

Ой крикнув орел, сидя на дубу,

Обізвався Василечко в своєму саду:

Ой горе мені самому,

Якби мені Марієчку молоду.

  Батьки виводять нареченого з хати.

Поїзд співає:

Ой з-за гори сонечко колісцем,

Обсій, матінко, овесцем.

Щоб цей овесець рясним був,

Щоб наш Василечко красним був.

Соколонько з саду вилітає,

Василечко з двору виїжджає.

Соколонько з соколами,

Василечко з боярами.

Соколонько по сопілку,

Василечко  по Марійку.

Низом, низом, кониченьки низом.

Закидана доріженька хмизом.

В Василечка кінь вороненький,

Перескочить хмиз зелененький.

Риссю, риссю, кониченьки риссю,

Поїдемо по користю.

Привеземо користоньку,

Молодую невістоньку.

 На призначений час наречений ішов з поїздом забирати наречену. Ідучи дорогою, вони співали пісень:

Ой скупії (варвинчани) скупії,

Прочистили доріженьки вузькії.

Ні проїхати, ні пройти,

Молодого Василечка провести.

Поїзд підходить чи під‘їжджає до двору нареченої:

Чи втрапили, чи не втрапили,

До тієї, що ми сватали.

Ми сватали з кіньми, з волами

Дівчиноньку з чорними бровами.

Зазвичай гості нареченої беруть із нареченого викуп (ворітну). Лише після цього їх пускають у двір, де мати нареченої перев‘язує їх. Поїзд проситься до хати:

Пусти, свате, перегрітися,

На молоду подивитися.

Чи хороше наряжена,

На посаду посажена.

Пусти, свате, в хату,

Нас тут небагато.

Четверо та п’ятеро

Та й буде нас дев’ятеро.

А за тою дев’ятою

Візьмем собі десятую.

Пусти, свате, в хату,

Нас тут небагато.

Четверо та п’ятеро,

Та й буде нас дев’ятеро.

Четверо та семеро

Свату хату перевернемо.

Наречений з поїздом заходив до хати, але перш ніж сісти за стіл, брат нареченої продавав місце нареченому, затим молодша сестра нареченої пришивала йому квітку:

Ой дай, мати, голочку,

Ще й ниточку з шовку.

Пришити квіточку

З зеленого барвіночку.

Ой дай, мати, голку

Ще й ниточку з шовку,

Пришити квіточку

Любимому зятьочку.

Але за пришиту квітку потрібно платити викуп. То ж гості зі сторони нареченої співають:

Оце тобі, мій зятьочку,

Первая вість:

Клади мені на тарілку

Рублів шість.

Якщо гроші не положиш

Ти мене з поїздом не впросиш.

Зять на мене та й не дивиться,

Зять на мене супротивиться.

Зять на мене скоса гляне

Він мене нишком лає.

Що я зятя одурила,

Із кропиви квітку пришила.

А він думав, що з барвінку,

Кладе гроші на тарілку.

Після того, як пришили квітку, наречений сідає за стіл разом із нареченою. Поїзд знову співає для нареченої:

Ой не сиди, Марієчко, боком

Це ж тобі не нароком.

Присунься близенько

Це ж твоє серденько.

Коли всі гості за столом, вони починають співати одне одному жартівливі пісні ( світилки і свашки дружкам, дужки боярам і навпаки).

Світилки:

Старша дружка коса,

А друга без носа,

А третя без вуха

Та й та пісню слуха.

Дружки:

Старша світилка маленька,

Як жаба рябенька.

По столу скакає,

Весь поїзд лякає.

Старший боярин патлатий

До столу прип’ятий,

Гвіздочком прибитий,

Щоб не був сердитий.

Світилки:

Старша дружка коса,

Наїлася проса.

Сюди-туди повертається –

З неї просо висипається.

Дружки:

Свашка неліпашка

Шишок не ліпила,

Дружок не дарила.

Ізліпила з сіна,

Та й ту сама з’їла.

За боярів заховалася,

Шишками запихалася.

Якби не Данило

Її б удавило.

Після того, як батьки нареченої почастували поїзд, молоді йдуть вінчатися. Мати обсипає молодих збіжжям, щоб вони були багаті та щасливі. Після вінчання «свайбани» повертаються до нареченої і продовжують гуляти весілля. Але до заходу сонця, наречений має привести наречену до себе додому.

Перед тим, як іти молодій до свекрухи,  брат обводить сестру і її нареченого тричі кругом столу, затим виводить із хати, батьки благословляють дітей.

Поїзд співає:

Місяченько доріженьку просвітив,

Що брат сестрицю випровадив,

Оце тобі, сестрице, дорога

До свекрового порога.

Молодята виходять із хати. Батьки благословляють дітей. Батько знімав з божниці ікону Спаса, тричі хрестив нею молодих; мати брала ікону Богородиці й також хрестила їх нею. При цьому говорили: «Бог благословляє і я благословляю на щастя, на здоров’я, на довгі роки”. Молоді цілували ікони та руки батьків, а вони їх – у голову. Коли молодята виходили з двору, мати обсипала їх дрібними монетами, цукерками та пшеницею, щоб життя їх завжди було в достатку.

Найдраматичніший момент весілля — прощання мо­лодої з батьками та родом. Вона сама або хор співали пісні-подяки батькові й матері, сестрам, братам, усім ро­дичам, а ті бажали їй здоров'я, щастя, статків. Приданки та бояри в цей час із дозволу старшого старости виносили й вантажили на вози скриню молодої, подушки, перину, всяке начиння та подарунки ( часто забирання приданого здійснювалося в п’ятницю).  А челядь молодого нишпо­рила по господі й «крала» для нього «на нове господар­ство» все, що траплялось під руку: макітри, миски, лож­ки, лопати, граблі, домашню птицю, ягнят, поросят і под. Челядь молодої ганялася за ними, відбирала загарбане. Зчинялася метушня: крики й регіт, вищання поросят, ґелґіт гусей - лящали на все село. Те з украденого, що челядники встигли кинути на вози, не відбиралося.

Виводили у двір молодих. Наречена ще раз прощалася з родом, усі плакали, бажали добра. Ще більшого жалю завдають пісні дружок, які пророкують молодій тяжку долю у свекрухи. Хор світилок малює картину щасливого життя за чоловіком. Молоду підводять до поїзда (валки возів), садовлять її на перший віз, укритий поверх соло­ми рядном, килимом або кожухом вовною догори. Моло­дий кидає їй під ноги курку (щоб старанною господинею була) і злегенька б'є гарапником, примовляючи: «Кидай батькові норови, а бери мої». Потім сідає поруч із суд­женою, її мати бере коней за поводи й виводить за ворота. Хори співають «од'їзної»; за першим возом рушають і поїзжани. Батьки молодої залишаються вдома.      

Дорогенькі, свати,

Пора нас виряджати,

Як не будете виряджати,

Тут будемо ночувати.

Що ми в свата та й не набулися,

Горілочки та й не напилися,

Як прийдемо ми додому,

Посідаєм кругом столу,

Посідаєм кругом столу

Та й вип’ємо свою долю.

Молодята йшли чи їхали до молодого. Всі учасники весілля (поїзжани), співаючи пісень, рушали за ними.

Ой ви вороги, вороги,

Не переходьте дороги.

Нехай перейде родина,

Щоб щасливая година.

Усю дорогу, якою б довгою вона не була, співають різних пісень. На шляху в кількох місцях та біля воріт молодого палають снопи, через які поїзжани мають швидко перехопитися (відгомін язичницького обряду «очищення вогнем»).

Перед двором нареченого поїзжани співали:

Плети, мати, ліску,

Веде син невістку,

Високую, як ялину,

Червоную, як калину.

 Батьки виходили назустріч з хлібом-сіллю на рушнику. Мати, стоячи на порозі у вивернутому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна, і «добра було повно»), обсипала молодих збіжжям, змі­шаним з горіхами, насінням, цукерками, монетами (щоб достаток був). Поїзд співав:

Тобі, мати, не журитися,

Тобі, мати, веселитися.

Тобі, мати, хати не мести,

Тобі, мати, порядок вести.

Як топила, так топитиму,

Як варила, так варитиму,

Замітала й замітатиму,

На невістку поглядатиму.

Молода невістка віддавала матері хлібину й промовляла слова: «Прийміть, мамо, хліб і калину, а мене за рідну дитину». У дворі батько й мати, зу­стрівши молодих з хлібом-сіллю, ведуть до хати. Про­ходячи повз піч, молода кидає туди курку, яку смажи­тимуть завтра.

Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) знов-таки на вивернутий кожух. По праву руку від молодого сідав його рід, по ліву від молодої — її рід. У деяких місцевостях гості нареченої продовжували гуляти весілля в її батьків, а нареченого в нього.

Світилки запалювали свічку, починалося частування. Хори співали жартівливих пісень до кожної страви, яку подавали на стіл: «борщ укипів на льоду», для каші «брали воду з помийниці», курку чи гуску «не скубану й непатрану давали» тощо. Відбувалися жартівливі пе­респіви між хорами: дружки молодої висміювали бояр за обжерливість («півтора вола з'їли, на столі ні кришечки, під столом ні кісточки») або крадіжку («їли юшку, вкрали галушку, сховали в кишеню — дівкам
на вечерю»).

Пісні поважного змісту співалися тільки до молодих та батьків.

По обіді сват чи старший дружба подавав молодим хустку або рушник, за кутики яких вони бралися, і виводив у двір; за ними — всі присутні. Починалися танці під музику й пісні, всілякі жартівливі вигадки.

Наприкінці частування старший боярин виконував обряд роздачі короваю. Зрізавши найбільшу шишку, від­давав її батькам, все інше — по шматочку — всім учас­никам весілля та гостям, а підошву — музикам. Родини обмінювалися подарунками: матерям — очіпок, хустку або чоботи, батькам — шапки, сестрам — черевики, бра­там — пояси, родичам — хустки, стрічки тощо. Гості, бояри, свати дарували молодятам гроші або всілякі предмети, потрібні в господарстві, часом — телят, поросят, птицю.

Знову грали музики, бенкетування продовжувалося, а молодих відсилали відпочивати.

Комора — приміщення, де заздалегідь була приготовлена постіль для молодих. Цей звичай був важливим для ви­ховання в молоді високої моральності, сором'язливості, цнотливості, а для батьків — ніби перевіркою: чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно до норм зви­чаєвого права. Коли виявлялося, що молода зберегла дівоцтво, її величали в піснях, хвалили батьків; несли в комору печену курку, смачні наїдки, напої, ласощі.

Коли ж виявлялося, що молода «нечесна», вона по­винна була терпіти побої і тяжкий глум: її брат і чоловік били арапником; хори ганьбили необачну в сороміцьких піснях; замикали саму в коморі до ранку, не давали їсти. Вранці посилали до батьків челядників молодого, які висміювали їх. Батьки не сміли перечити і, пере­терпівши наругу, вимолювали прощення, після чого від­бувалося частування, але без пісень і музики.

Якщо ж молода признавалася в своєму «гріху» ще до комори або її суджений брав провину на себе й обоє просили в присутніх пробачення, то, присоромивши мо­лоду в піснях, прощали; батьків однак ганьбили, проте лише в піснях.

Покриття — один з найзворушливіших моментів ве­сілля. Воно відбувалося вранці у понеділок. З піснями та примовками свекруха знімала з молодої вінок, стрічки і віддавала молодшій сестрі або родичці; горілкою проми­вала косу (щоб ніякі хвороби не чіплялися) й заплітала без стрічок, пов'язувала хусткою. Перед покриттям «нечесної» моло­дої стрічки рвали, віночок кидали долі й топтали ногами.

Перезва. Уранці весь рід молодої прямував до нових сватів, несли молодим снідать.  Після частування дружки мили руки, молилися, випрошуючи в Бога щастя молодим.

В одних місцевостях весілля на цьому закінчувалося, в інших — продовжувалося ще днів два-три, зрідка — до наступної неділі.

Циганщина. У вівторок сходилися до хати молодого. Деякі гості вбиралися циганом і циганкою, ворожками, москалями, старцями; чоловіки вдягали жіночий стрій, жінки — чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а задні крали борош­но, крупи, яйця, сало, курей, гусей тощо. Все здобуте приносили до батьків молодого, продавали одне одному збіжжя, крупи, на «вторговані» гроші купували горілку; птицю смажили й подавали на стіл під час частування. Вигадкам і витівкам не було кінця. У хаті молодого рогачами, кочергами, граблями скородили стіни, обди­рали піч (щоб завдати молодій роботи, перевірити її вміння опоряджати житло). На тачку або передок воза (з двома колесами) клали солому, садовили батьків і матерів, з піснями, танцями, різними витівками самі вивозили їх на село й вивертали на шляху в пилюку або посеред найбільшої калюжі (мовляв, одруженим ді­тям вони вже не потрібні). Повернувшись, робили ви­стави п'єс-ігрищ. У різних місцевостях залежно від весільних звичаїв, авторського й артистичного обдаровання учасників і го­стей веселі витівки були найрізноманітнішими.

В інші дні весільні гості ходили на частування від одних родичів до інших; при цьому гулянки проходили чинно й мирно, але пісні й музика не вмовкали.

Висновки

Виникнувши ще в первісному суспільстві, весільні обряди, звичаї та пісні створювалися колективним ав­тором — народом — протягом довгих віків. Кожна на­ступна епоха накладала на них свій відбиток; вносилися якісь переробки, доповнення або скорочення в обрядові дійства, в пісенні тексти, розмовні діалоги й монологи. У цьому виражалися зміни в самому житті, психоло­гії людей, віруваннях, родинних і суспільних відно­синах тощо.

Деякі відомості про давні форми шлюбу в слов'ян за­фіксовані ще в літописах. Так, у древлян хлопець (за домовленістю з дівчиною чи й без того) викрадав її під час ігрищ, які влаштовувала молодь кількох сіл. У полян був звичай викупляти молоду. Відгомін цих давніх шлюб­них звичаїв довго тримався в деяких обрядах та піснях. Порядки й звичаї матріархату відчуваються в тому, що молодий викупляв молоду в матері чи брата (а не в бать­ка); у піснях величали найбільше матір. У ряді весільних звичаїв і обрядів відбилися втрата жінкою панівного ста­новища, підпадання її під владу чоловіка, перетворення  на рабиню (перед від'їздом у нову сім'ю молодий б'є свою обраницю, наказуючи слухатися тільки його).

Після перевороту 1917 року зі зміною способу життя, майнового стану, характеру стосунків між людьми змі­нилося й саме весілля. У 20-х роках ще зберігалися сва­тання, коровай, гільце, дівич-вечір, саме весілля. З ве­ликої кількості чинів залишалися тільки старости, бояри, дружки. Пізніше весільний сюжет обмежився лише двома актами (сватання й весілля), а всі чини замінено свідка­ми — по одному з боку молодого й молодої. Замість тра­диційних музик, грає оркестр або гармошка. Звичай осо­бисто запрошувати на весілля замінюється надсиланням листівок-запрошень. Однак у деяких місцях, особливо в селах, ще зберігаються старі обряди, звичаї та пісні, хоч і в дуже скороченому й  зміненому вигляді.

Стійко зберігаються в сучасному весіллі традиційні атрибути: вінки, гільце, рушники, квітки, хустини. Особливе місце серед них займає обрядовий хліб. Ним освячуються майже всі обрядові весільні дії: з ним запрошують на весілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей. Хліб є неодмінним атрибутом і урочистого обряду одруження – основного акту санкціонування шлюбу та освячення сім’ї.

Найдавніші записи українського весілля зроблені Г.-Л. Бопланом, французьким військовим інженером, який у 1630—1648 роках перебував на службі в польсько­го короля. У своїй книжці «Опис України» він розповів також і про весільні звичаї та обряди наших предків. Один з перших українських фольклористів І. Калиновський, родом із Сумщини, в 1777 році видав окремою книжкою «Описание свадебных украинских простонарод­ных обрядов». В одному з польських журналів у 1805 ро­ці надруковано працю галичанина

І. Червінського «Сва­тання, весілля і родини у люду руського на Русі Черво­ній...» (тобто Галичині). Значно докладніші описи весіл­ля другої половини XIX ст. зроблені П. Чубинським, І. Франком, М. Лисенком, Б. Грінченком та іншими. У XX ст. подібні записи робили різні фольклористи.

Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в багатьох літературних творах; деякі з них вивчаються в школі. Коли ви будете звертати увагу на відповідні місця цих творів, то поповните свої знання про народне весілля й наочно переконаєтесь, що український фольклор та пи­сана література завжди перебували в тісних зв'язках.

Використана література

1. Бандура О.М. Українська література: Підруч. для 9 класу гімназій, ліцеїв і шкіл з поглибленим вивченням предмета. Пробний. – К.: освіта. 1994.  – с.  6-22.

2. Культура і побут населення України: Навч. Посібник/             В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2-ге вид., доп. та перероб. К.: Либідь, 1993, - с.191 – 199.

3. Українці: Свята. Традиції. Звичаї / Уклад. І.Коверець. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004. – с. 46-73.

3. Г. Бондаренко Витоки духовності народний календар, 1993.

.